Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і, щоб не потурбувати своїми ведмедячими блуканнями тісною й темною квартирою близьких, швидко вдягся, тихо відчинив двері й спустився надвір. І раптом, як у безумство, впав у дитинство. Адже тільки там був такий чистий і щільний сніг, таке шурхотливе, немов цигарковий папір, повітря й така епічна та добра тиша. Обімлівши, кілька хвилин я заворожено дивився на цей казковий, тендітний, мов ілюзія, світ, осяяний місяцем, що забарився. І сніг під ногами апетитно захрумтів, як яблуко, неначе тридцять років тому. Я йшов безлюдними й небезпечно слизькими, як і в дитинстві, вулицями сьогодні милосердного й казкового своєю пустотою міста і весь час плекав у собі, як плюшеве ведмежа, це чудове повернення до благородного золота місяця, до граційних дерев, які закутали муфтами інею свої мерзлякуваті гілки, до снігу, що крякав, як після чарки з морозу.
А потім я вийшов до метро. І, як звичайний безпам’ятний громадянин, став на ескалатор. Він тягнув мене в холодну похмуру безодню, і я якимсь слабким краєчком свого сьогоднішнього просвітленого безумства пригадав, що в дитинстві це занурення в жерло метрополітену здавалося мені зникненням у могильному склепі. «Дорослість — це спокійна, важлива, тупа, самовдоволена й покірна згода вмирати щоранку», — подумав я й втиснувся недоладний, як шпрота, у вагон поїзда. Щоб пережити щоранішню екзекуцію зустрічі зі своїми попутниками по долі, батьківщині, історії, котрі везуть у катафалку вагона кошмари, які недогледіли, неперетравлені сніданки, образи, що не вивітрюються. Своє чудово забуте минуле, прокляте сьогодення й безглузде майбуття. Свої невиплакані сльози та нерозквітлі почуття. Своїх обдурених батьків і зіпсованих дітей. Важку дрімоту на віях і жахливих габаритів сумки у вічно втомлених руках.
«Господи, — шепотів я, — за що ти прирік мене народитися в цій холодній нерухомій країні?» І дякував подумки Богові за те, що лише тут я можу ставити такі запитання.
