Відкриваю очі, мене за плече трясе Надія, сусідка по площадці: «Вставай, народ чекає!», — говорить вона. «Господи, та що ж таке, пожежа чи землетрус?» «Вдягайся!» «А чого мені вдягатися, я й так третій тиждень сплю одягнутою», — огризаюся я. «Та глянь, нарешті, у вікно». У дворі дому я побачила натовп мешканців. Білі плакати: «Даєш тепло!», «Ганьба тепловикам і їхнім приспішникам жеківцям!» на чолі колони стояв дід-мінер з іконостасом орденів і медалей. Спускаюся вниз. «Займаємо кругову оборону, брати живими!» Бабця Таня, старенька медсестра, котра досі заробляє на хліб в одній з київських лікарень, гнівно сказала, що кривдників треба прив’язати до крижаних батарей і нехай температура їхнього тіла буде такою ж. «Господи, але це ж температура трупа, це ж кримінал, люди!» «А хіба примушувати мерзнути мешканців 256-квартирного дому це не кримінал?» — заперечили мені сусіди. У колоні мешканців, під пісню «Тіла чужого градуса не треба, але й своє тепло не віддамо», рухаюся до жеку. Холодний піт заливав обличчя, коли я прокинулася у своїй морозилці. З крана гарячої води, як і раніше, текла вода кімнатної температури. Батарея в кухні віддавала Заполяр’ям. Мене пронизала садистська думка, що тепер і я не заперечуватиму, якщо винних прив’яжуть до холодного металу батарей і «залучать» до вчення холодного обливання за Івановим...
Ось так от.
