В дитинстві я кілька років вів щоденник. Головними його героями були ми з братом та наші подвиги. Від батьків я ховав того щоденника так, як хіба що перші християни ховали свої святині. Там не було нічого крамольного — просто ми не хотіли й боялися, що хтось сміятиметься над нашими романтичними таємницями. І ось минуло років тридцять. Брат мені каже: «Щось мої діти од рук одбилися. Дай їм почитати той щоденник, аби вони знали, що й ми були не ликом шиті!» Я дав. А оце приходжу до них у гості, сидимо за столом, його діти регочуть, обговорюють якісь деталі, вичитані з щоденника, і він, брат мій, — теж сміється. Здається, він порозумівся з ними. А мені так гірко раптом стало. Справді, ховав-ховав од чужої насмішки — і не сховав! Краще б я батькові колись дав почитати. А тепер уже пізно.
№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
