2 червня
Днями попередила свого товариша Андрія про те, що обов’язково напишу про нього в газеті.
— Тоді додому можеш не приїжджати, — погрозливо відповів той, маючи на увазі, мабуть, моє раптове зникнення після виходу в друк провокативного повідомлення.
Вся справа в тому, що цей серйозний молодик, сидячи за кермом свого новенького Авео, всі непотрібні або використані за призначенням речі без будь-яких вагань і докорів сумління викидає... у вікно, на ходу. Першим у нашій 40-хвилинній подорожі «полетів» із вікна пакетик зі щойно з’їдених пиріжків, за ним брудні серветки, упаковка з випитого соку, я вже мовчу про недопалки через кожні сто метрів... При своєрідній утилізації об’єкт мого обурення не враховував навіть місце пересування — чи то населений пункт із квітучими садибами при дорозі, чи зовсім нещодавно чиста галявина на узбіччі. Коментуючи власну поведінку, Андрюша здивовано відповідав: «Не везти ж мені весь цей мотлох додому ?!.»
Сваритись з ним я не наважилась, бо перспектива йти пішки 100 км не приваблювала. Єдине, що спало тоді на думку, це при кожному такому «викиді» я щосили кричала з заднього сидіння: «Дякуємо за чисте узбіччя!»
