Ніколи не знаєш, як саме вона піде цього разу. Вже вдев’ятнадцяте з дати мого народження, але трохи менше за свідомими спогадами. Інколи надто тяжко її відпускати, але вже декілька останніх років я відчуваю лише полегшення, коли дивлюся в її очі, які спритно змінюють колір від сірого до світло-блакитного в залежності від настрою чи магнітних бур, дивлюся в ці глибокі, але часом порожні, очі і розумію, що ми не побачимося ще принаймні тридцять дев’ять тижнів. Під час, це прощання проходить під перший весняний дощ, залишаючи прохолодні краплі спогадів про наше спільне на вікнах багатоповерхівок, у моєму волоссі або на парасольці якогось випадкового перехожого. (Цікаво, а він помітить, як вона попрощається?..)
Мені бракуватиме наших з нею суперечок, які закінчувалися надзвичайно холодними заметілями з її боку і шарфами та чашками гарячої кави — з мого. Але ж вони неодмінно повернуться наступного року. Я знаю. Так було і буде.
Зима завжди повертається.
