17 грудня
На одній із маленьких карпатських станцій в вагон електрички зайшов старий, весь білий від сивини дідусь. Його обличчя із сяючою усмішкою доброти сильно різнилося серед пасажирських: похмурих, заклопотаних, задуманих, нервових і навіть злих. Присівши біля мене, він довго молився, а потім почав:
— Слава Ісу!..
— Слава навіки Богу! — відповіла я.
— А знаєш, доню, що всі ті люди в порівнянні з Богом? Хробаки. А всьо в Божих руках. Як Бог захоче, — так буде. Для него всі рівні: і багатії з маєтками і міхами долярів, і жебраки, і вчені, і темні люди... Та-а-ак. — Він присунувся до мене ближче, ніби хотів мені повідати свою таємницю життя. — Але я знаю одне: хто ладно прожив своє життє тут, на землі, там, в небі, буде мати свою нагороду від Бога...
Він їхав недовго. На наступній станції, в Тухлі, старенький вийшов. Але на прощання побажав мені: «Щестє, здоровлє і Боже благословеннє».
То була випадкова зустріч із випадковою людиною, яких у житті кожної людини чимало, але чомусь саме вона ніяк не покидала моєї пам’яті. Бо та, проста, неосвічена філософія старого карпатського діда, безумовно, мала рацію. То була істина самого життя. А його, адресоване мені, карпатське вінчування мало те, що так необхідне кожному в житті: щастя, здоров’я і Боже благословення.
