1 грудня
Львівська вулиця Стрийська — моя рідна. Так, вона не стара й давня, а сучасна й модерна, але вона мені близька, — там моя оселя. А Львівський автобусний завод (ЛАЗ) поміж усього іншого є її, так би мовити, «сучасною оздобою дня і часу»: напівпорожній, майже розвалений, але все ж ледь клигаючий, який борсаючись, із останніх сил, ще якось, ледь-ледь, тримається за життя, бо хоче вижити, але, певно, то марна справа, бо скільки було спроб, — і всі даремні! Тому, інколи, на вулиці, напроти заводської прохідної, можна було побачити натовп людей — колишніх робітників, котрі вимагали в адміністрації свою, колись чесно зароблену й так довго затриману зарплатню.
Побиті вікна, вкриті густим павутинням порожні цехи, в яких засіла темрява і морок, — все це викликає неприємне відчуття життя з присмаком песимізму.
Аж ось, нещодавно, його фасадну, поволі занепадаючу від сірої скуки сторону, що виходить на Стрийську трасу, «оживив» громіздкий і великий транспарант, на якому великими червоними літерами на білому тлі, наче кинутий виклик в життя, написано: «УКРАЇНА — СИЛЬНА! ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!»
Так, але...коли?
