12 листопада
Українська мова. Російська мова. Двомовність. Білінгвізм. Стільки сказано й написаного на ці й подібні до цих теми, що, здавалось би, мої пара трійка рядків будуть уже зайвими, але я все ж таки додам. На моїй маленькій батьківщині, що під Білоруссю, розмовляють суржиком, та таким, що «центрова» одногрупниця з Черкащини, з якою прожила більше трьох років, так і не змогла звикнути до північних «гурок» (огірок), «глишка» (сніжка) або — її улюблене — «сирокваша» (кисле молоко). В університеті через подібні закиди мене прозвали «шматочком Білорусії», на що ніколи не ображалась, бо знала — в цьому є своя правда. Та попри все, за роки проживання в столиці не на російську, якою, за власними спостереженнями, розмовляє більшість, не на українську, яку вважаю мовою пращурів, а відтак рідною й близькою до власного «я», так і не перейшла. До цих пір у колі друзів, із ріднею або просто близькими мені людьми балакаю суржиком, чим, зрозумійте правильно, аж ніяк не пишаюсь. Але тут я переконана, якими б словами ми не виражали думки, головне в цій справі — порозуміння. А «канхвета» то буде чи «цукерка», байдуже, головне, щоб смачна й на користь.
