Відголоси цієї події тричі сколихували наш край. Уперше, коли сталося вбивство: син одного з високопосадових міліцейських чиновників обласного УМВС згвалтував і по-звірячому вбив юну черкаську фотомодель. Удруге, коли мати дівчини розпочала збирати підписи громадян, щоб убивцю засудили до вищої міри покарання. Утретє (буквально цими днями), коли мати раптом відмовилася від своєї обітниці, даної над тілом доньки, — домогтися для її мучителя смертної кари.
Одні джерела пояснюють, що жінка буцімто потрапила до якоїсь ультрарелігійної секти, яка проповідує всепрощенство. Інші кажуть, що мати з горя втратила волю й бажання боротися. Треті стверджують, що не обійшлося без тиску з боку високопосадового міліціонера.
Звісно, можна сперечатися про вірогідність тієї чи тієї версії. Проте для мене стало цілковитим одкровенням інше. Апатія. Публіка, в тому числі, журналісти, котрі досі активно відстежували перебіг подій, після відомої заяви матері обм’якли буквально на очах. Неприховане розчарування читалося в погляді багатьох моїх колег. І не лишень через те, що тема втратила гостроту і що їхню інформацію про судовий процес редактори тепер на першу сторінку не поставлять. Тут інше: мати не бажає смерті кривдникові її доньки... Отже, не буде ні помсти, ні крові. Ми так звикли до цих речей у повсякденні, що виконання Божої заповіді «не убий» сприймаємо з дитячою образою: в нас відібрано улюблену забавку, нам далі нецікаво. Закопиливши губу, демонстративно йдемо геть. Удома «по ящику» напевне щось цікавеньке та покажуть.
№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
