17 вересня
З раннього дитинства і по цей час Катя досить часто ставить важкі й неоднозначні запитання. Ось і цього разу несподіване: «Бабусю, а пригадай-но найщасливіший день свого життя. Можеш?» Я спочатку пробую віджартуватись, що мені вже ось-ось сто літ виповниться, де вже мені, нещасній і старій людині, та пригадати щастя... Внучка наполягає. Мушу ворушити пам’ять: «Мабуть, 14 травня, коли виходила заміж за твого дідуся, а потім через вісім років рівно в той же день народився твій тато, друга дитина в нашій сім’ї». Давши таку, на мій погляд, вдалу та вичерпну відповідь, вирішую, що маю право переадресувати це саме питання Каті.
12-річна дівчинка думає недовго: «Найщасливіша я тоді, коли мене тато кличе не «Катю», а «доню», так як робиш це ти. Коли до мами й тато ніжно звертається «Намистинко моя, мама тата кличе не по імені, а теж нашим ніжним словечком-прізьвиськом, так, як ніхто більше в світі його не зве».
А мені залишається ніжно пригорнути свою кровинку, поцілувавши в голівку, і у вранішній молитві молити Бога, щоб Катя кожного дня чула те, що робить її щасливою.
