29 серпня
Так склалося в житті, що наш онук у дворічному віці був залишений батьком. Щоб дитина не росла без чоловічого піклування, дідусь і бабуся приділяли хлопчику максимум уваги. Якось, коли чужа жінка запитала у трирічного Богдана, як звуть його тата, хлопчик відповів: «Дід Слава». А одного разу, тримаючись у ході по вулиці за дідусеву і бабусину руки, уважно по черзі подивившись на нас, трирічний малюк несподівано видав, кумедно гаркавлячи: «Як доб’е, що всі ми вт’ох ‘азом на’одилися». Тепер Богдану йде двадцятий рік, і йому вже, на жаль, «добре» не з бабусею і дідусем. Найкраще в світі він почуває себе з Олею. Що ж тут поробиш, доводиться миритися з тим, що внук приділяє нам увагу хоч два-три рази на місяць, приїжджаючи до нашого сільського дому, коли уклінно просимо про допомогу. І коли він у суботу ввечері починає прискіпливо слідкувати за годинником, щоб не запізнитися на маршрутку, я із сумом і радістю одночасно констатую факт, що наш син-онук уже дорослий, що він, навчений дідом, вміє робити будь-яку чоловічу роботу в сільському домі і в міській квартирі. А сама ревниво закидаю: «А чи ж Оля теж так поспішає до тебе?». На що отримую ствердну відповідь. Я часто тепер молю Бога, щоб він передав у спадок онукові від дідуся ще й благословенний дар, яким володіє сьогодні так мало чоловіків: глибоко й вірно кохати все життя одну жінку. І нехай це буде Оля, тендітне світлокосе дівча, з якою Богдан зустрічається вже цілий рік.
