7 квітня
Щойно вийшла друком моя «пісенька» про те, що в мене ніхто ніколи нічого не крав, як посипались на голову рясним дощем всілякі неприємні історії з гірким присмаком слова «зникло». Спершу я просто забула в громадському містечку свою мобілку — минулося. Далі ще краще — знайшла у власній сумочці руку молодика, швидше навіть дитини (через брудне, місцями побите обличчя неможливо дати чіткої вікової характеристики). Юнак не кваплячись («діло» проходило на зупинці автобуса у час-пік — тут тобі й гамірно, й тиснява, і «вагон часу») помацки перебирав з одного кутка торбини в другий мої книжки, записнички, ручки-зошити... І, скоріше за все, на цьому місці я його й зупинила своїм істеричним зойком: «Що шукаєш?», бо далі увага безсоромного перемкнулась на процес «відходу». Але біда в тому, що сумочка дівчини ХІХ століття значно відрізняється від багажів молодиць попередніх епох: зарядний пристрій для телефону, зарядний пристрій для плеєра, навушники... Одним словом, зачепився нещасний за одну з вдало прилаштованих «пасток». Бити — не била, хоча треба було, але вилаяла на славу (дякую бабусям, що завзято підтримали в даному процесі). Тож будьте пильні! І тримайте секрети в секреті.
