2 квітня
Ще тиждень тому я без вагань могла сказати, що в Україні чесних і совісних громадян не залишилось — всі не без грішка. Але вже сьогодні з упевненістю кажу — ми не пропащі. А змінити таку злісну й утопічну думку мені допомогла всього одна мила дівчинка, якій і заспіваю оду.
Минулої неділі я їздила до Чернігова. Погулявши містом, ми з друзями вирішили перекусити. Так нас і занесло до тієї доленосної піцерії, яка змінила моє ставлення до оточуючих. Добряче попоївши, ми подякували за смачнючу піцу, встали й спокійнісінько пішли на маршрутку, що за якихось півтори години перенесла мене в столицю. І тільки вдома я второпала — моя мобілка лишилась у Чернігові... Чесно кажучи, я навіть не мріяла, що зможу ще подзвонити з неї мамі або написати коханому, не той зараз час. Але, набравши власний номер, оторопіла. У тому кінці дивозв’язку пролунав милий дівочий голос: «Ви забули телефон у піцерії. Забрати зможете на барі у будь-який момент...» Більше того, чесна дівчинка Світлана, угледівши показник моєї розгубленості, відразу ж знайшла у телефонній книжці персону під кодовою назвою «Маман», набрала її номер і повідомила про знахідку.
Дякую тобі за повернутий телефон і віру в людей.
