5 березня
Звичайно ж, яка розумна людина скаже, що впасти на землю ниць чи горілиць, це добре. Та ще й зимою... Але коли ти стаєш на лижі і протореною ще минулого тижня лижнею доїжджаєш до річки, помилувавшись торішніми стрункими високими, як президентська варта, рядами кукурудзи, коли знаєш, що ось ще за якусь мить вискочиш на широкий луг і не зможеш втриматись від захопленого вигуку, бо перед тобою на кілометри навкруги хтось наче насипав безліч діамантів, які казково мерехтять під скупим зимовим сонцем. І то не біда, що ти, жінко, за своє не таке вже й коротке життя ніколи не тримала й не триматимеш справжніх у свої руках. Твоє щастя в тому, що ти маєш бажання, здоров’я і можливість побачити саме оце видиво у цьому білому безмежжі. З подивом помітити на білій скатертині снігу пречорні конуси свіжої торф’яної землі. Їх ще позавчора тут не було. Кроти, бач, уже прокидаються.Ось лижню перетинає заячий слід, що тягнеться з-під ірпінського лісу в напрямку села. І раптом, зазівавшись, втрачаєш рівновагу, і падаєш на спину. Перш ніж підвестись із землі, зненацька кидаєш погляд в небо і від несподіванки німієш — таку небесну глибінь можна побачити, мабуть, тільки взимку. Жодного навіть натяку на хмаринку. І тільки бездонна голубінь, яку не можна охватити оком і осягнути розумом, а зачудовано спостерігати тільки лежачи горілиць у снігу серед сонячного лютневого дня.Господи! Як людина обкрадає себе, не знаходячи потреби впасти на мить посеред зими на землю.
