Бесідуємо з немолодим керівником великого підприємства.
Він колоритний дядько: такий собі провінційний Плюшкін, носить із собою
велику в’язку ключів од допотопних замків, хоч у нього на підприємстві
автоматика, електроніка. Дітей у нього немає, тож його фанатична відданість
роботі цілком безкорислива. У цьому своєму провінційному закутку він знає
все і всіх. Ми з ним дивилися по телевізору документальний фільм про нього
самого. І там раптом з’явився пейзаж із коровами. Він каже: «Брехня, корови
нетутешні!» — «Звідки ви знаєте, що нетутешні?» — «Знаю. Такі пасуться
кілометрів за 200 звідси, під Києвом». Потім режисер фільму підтвердив:
справді, корів знято «для краси» саме під Києвом.
За всієї своєї колоритності він геть позбавлений зовнішніх емоцій. Спокійно
розповідає: таких підприємств, як оце в нього, в Союзі було небагато, а
тепер лишилося й зовсім мало, бо закордонні конкуренти хитро (через наші
підставні фірми) скупили акції, а підприємства позачиняли. Я питаю: «Чому
ж ви про це не сказали у фільмі?» Він відповідає: «Боюсь!» В устах беземоційної
людини це звучало справді переконливо.
Що буде, коли не стане отаких, як він?
