11 лютого
«Культура народу — це його душа... Замовкають молитви, тіла зотлівають, держави гинуть, народи зникають, наче оті літописні обри. Може, й цілий світ колись спалахне, як оберемок сухого хмизу, але останніми іскрами, що просяють над віковічним мороком, будуть людські творіння». Ці слова належать Великому Втікачеві, який залишив Україні та світу свої неповторні творіння, яким, твердо переконана, жити вічно. Він сам якось зізнався, що свого часу втік у світ, де його сучасниками були не стільки реально існуючі сучасники, скільки ідеалістичні образи з глибин віків: княгиня Євпраксія, Роксолана, гетьман Хмельницький... Саме далекі предки були ближчі, рідніші й зрозуміліші, ніж ті апологети правлячої партії, що сиділи у високих кабінетах і безапеляційно вимагали від радянських письменників створювати «високоідейні твори соціалістичного реалізму». Він навчився переносити вогонь українського слова із тисячоліття в тисячоліття, по-своєму аналізувати перебіг історичних подій. Йому вдалося протягом майже шістдесятилітнього перебування в літературі бути незалежним і чесним у своїх переконаннях, віруваннях, стосунках. Його очима й душею ми побачили наших великих предків. Він учив нас бути достойними найкращих українців усіх епох. Мир душі раба божого Павла Загребельного. А нам залишається поклонитися його пам’яті й прочитати «Юлію», «Брухт», «Білу Богородицю». Те, над чим він горів останнє десятиліття...
