6 листопада
Хто буває в художніх музеях, зустрічається з дивним явищем: сотні, тисячі картин бачив, а в пам’яті залишаються одна-дві.Піврічну переддипломну практику я проходив у Житомирському облплані. Наша друга «гвардійська» група була дуже активна, і за чотири роки навчання в Києві ми відвідали всі художні музеї, і то не один раз, бо ходили на ювілейні виставки Врубеля, Реріха та інших. Тому й не дивно, що в Житомирі я теж відвідував картинну галерею. Просто було й є правило: куди б доля не занесла — обов’язково музеї, театри та пам’ятники. Але всі ці 55 років я пам’ятав картину з Житомирської галереї.І ось нещодавно після конгресу економістів-аграрників у Житомирському агроекологічному університеті була безсонна ніч у Анатолія Ясинського (саме з ним ми здійснили мрію: на перші в житті відпускні поїхали й подивилися Третьяковку, Большой театр і Пушкінський музей). На другий день багато ходили по дорогому нашому серцю Житомиру, і коли до автобуса залишалося дві години, я згадав про картину.На моє запитання гід відповів, що її передали до запасників: «Але не тільки ви запитували про неї, тому ми її знову експонуємо». Привела нас до залу, де висіла картина «Біля колиски», автор невідомий. Пам’ятаєте, були такі високі стоячі колиски, що розкачувалися. Колиска пуста, застелена білою матерією, на якій, а також на підлозі, пелюстки квітів — а це означає, що нещодавно поховали дитину. Але найстрашніше — це величезний чорний пес, що сидить в горі опустивши голову. І більше нікого.Ось така одна картина у Житомирській картинній галереї, що зі мною, як і вірш Шандора Петефі, уже понад 50 років.
