22 липня
Уже більше півроку, як не бачила Світлани Пилипівни, моєї доброї знайомої, жінки з двома вищими технічними освітами, що довгий час працювала на одному з відомих київських підприємств-гігантів. Жінки з такою високою і чистою душею, яка ні дня не може прожити без поетичного збірника в руках, яка може декламувати напам’ять десятки поезій Олександра Олеся, чим я, філолог, не можу, на жаль, похвалитися.
Зустріла і злякалась, глянувши в очі змарнілій жінці — скільки в тих очах болю і муки.
Виявляється, страждає бабуся, яка 16 років свого життя віддала внучці, вкладаючи в дівча душу, здоров’я, час. Покійного дідуся маленька звала татом.
І росла дівчинка, тішачи надіями бабусю, та за видатні успіхи в престижній гімназії була нагороджена поїздкою, під час якої знайшла нових друзів, спілкуючись з якими знепутилась до того, що навіть пішла з дому.
Страждає зраджена бабусина душа. Німим криком волає на весь світ зранене серце. І повсякчас в небеса підноситься, молитва-волання: «Господи! Прости мої гріхи і верни душу, яка заблукала».
