2 липня
Моя тітка «по куделі», наймолодша сестра бабусі, донька священика, була незаміжня, коли встановилась радянська влада, і заховатись за прізвищем і становищем чоловіка не могла. Тому, щоб її не чіпала нова влада, виїхала до Москви, закінчила філологічний факультет університету і все життя працювала у школі, навчаючи московських дітей російській мові. Щоправда, і Москва навчила її «масковскаму выгавару», і я, приїжджаючи під час канікул до неї в гості, сприймав тітку Галю як корінну москвичку. Коли вона вийшла на пенсію і залишилась без активної участі у суспільному житті, почала вишивати. Тоді особливо модним було вишивати на «вафельних рушниках», матеріал продавали на метри. Ці рушники вона роздавала родичам і знайомим. Нещодавно один з таких рушників я знайшов у старій валізі, й мене вразили барви досить простого візерунку — синій і жовтий. Як вони проявились через більш ніж півстоліття впливу Москви? Чи це згадка про село Посухів, де служив священик Василь Левицький, чи це вплив знаменитого міста Бар, звідки вона поїхала до колишньої «дальньої дачі» київського князя Юрія Долгорукого? Втім, я зрозумів, що барви дитинства — пшеничне поле з волошками і блакитним небом — не затьмарить ніякий сторонній вплив.
