3 червня
Дівчатко з іменем Мирослава Мороз в одному з лютневих номерів «Дня» у «Щоденнику» відчайдушно захищало своїх ровесників, які цілуються в метро: «Їм хоч буде що згадати! Як, мабуть, згадуєте й ви», — звертається вона до людей мого покоління.
Дійсно, згадуємо й ми... Ми — ті, що могли півтора року зустрічатися й уся близькість яких виливалася в те, щоб іти поруч і триматися за руки. Від дотику до руки коханого по тілу проходив струм, як і від погляду одне одному в очі. Ми, які, зустрічаючись шість років до весілля, жодного разу не поцілувалися на людях. Ми, які й тоді, й сьогодні знаємо, що любов — це велике почуття, світле тільки тоді, коли воно вірне, чисте, інтимне, а не вивернуте навиворіт і оприлюднене.
І тому, проживши в парі довгі і 30, і 40 років, виростивши дітей, викохавши внуків, жодного разу не зрадили своїй любові.
А в душі і до цих пір живе така чистота й ніжність до коханої людини.
І тому досить часто, серед «щоденної рутини і повсякденності», ми і зараз у підходящий момент можемо закружляти у вальсі під музику, що звучить із радіоприймача.
