25 березня
Цієї зими внукові Богдану виповнилось 18 років. Довгими вечорами, поклавши на коліна білосніжне лляне полотно, чаклували мої руки, вишиваючи сорочку.У мереживо візерунка вплелось чотири кольори: найбільше улюбленого ним зеленого, який увібрав у себе зелень споришу з нашого сільського двору, по якому бігав босими ноженятами; колір барвінкових листочків, що росте у куточку саду, де любив ховатися; зелень 15-ти верб, які ми з ним, трирічним, посадили за дамбою. Червоний — то радість від спілкування з домашніми тваринками, від захоплюючого польоту над світом на «тарзанці, яку на тополі з раннього дитинства і до цих пір кожне літо майструє Богдан, на якій гойдаються всі діти з вулиці і всі члени сім’ї, навіть бабуся. Жовтий — то колір сонечка, під яким за літо до бронзи засмагало тіло хлопчика, і головок соняшників, які щедро цілували пилком його голівку під час цвітіння. І колір однієї з найкрасивіших жоржин з бабусиного саду, величезний букет яких він кожного року ніс до школи 1 вересня.І трішечки чорного — то піт, який застилав очі, коли з 11-річного віку Богдан косив траву поруч із дідом справжньою чоловічою косою.Скільки тепла вклала я в ті візерунки, якими піснями виспівала кожен хрестик на полотні, переливаючи свою любов і ніжність!
