21 лютого
Тяжко-важко жити у світі. Так постійно каже моя 77-річна бабуся. І так починаю казати 20-річна я. Це у нас родинне, а може, й всенародне?! Здавалося б, чого жалітися?! Студентські роки, життя — пісня, і співається в ній ось про що. Зранку прокинулась, а ціни за оренду кімнати підняли на сто гривень. Телефоную мамі ощасливити, а вона не може піднятися з ліжка — виразка шлунку. До лікарні ж не йде, грошей нема, таким у «центрі здоров’я» робити нема чого. Приспів, напевно, у всіх «низів» світу цього однаковий: «Обидно, досадно...». Прикро за байдуже ставлення до проблем народу українського наших обранців. Найменші негаразди у власних родинах вони, мабуть, вирішують досить швидко, і це, скоріш за все, приносить їм чимало задоволення. Бо як би мені хотілося відвести рідну матусю до кращої клініки, щоб на її очах ніколи більше не виблискували сльози болю! Я розумію, набридло вже слухати нарікання на адресу влади, але уявіть лише — як набридло нарікати.
