31 січня
Обожнюю фестивалити, хоч таке буває зі мною дуже рідко. Ще у школі я їздила на фестиваль «Собори наших душ», що проходив у Дніпродзержинську. Далі була Міжнародна бієнале поетів у Москві, на якій я працювала волонтером. Останнім був поетичний фестиваль «Відкритий доступ» цього літа в Запоріжжі. У Дніпродзержинську ми жили у інтернаті для розумово відсталих дітей, який мало відрізнявся від гуртяги, до якої нас заселили у Запоріжжі. Фестивальні виступи як такі часто не дуже цікаві: поетів багато, слухачів мало. Поети частенько виступають і йдуть собі у справах, забуваючи, що вони до всього ще й головні слухачі. Не всі поети хороші, дуже багато поетів поганих. Варто хорошому поетові з’явитися на горизонті, як до нього моментально перебігає публіка з поетів поганих, і поганим поетам стає сумно й гірко. Але в кінці першого ж фестивального дня незмінно починає крутитися голова від надмірної кількості поетів і вина на метр квадратний. А коли вже все випивається, починається найцікавіше: поети викликають одне одного на поетичні дуелі, грають у гру «Вгадай поета», імпровізують під гітару, декламують і співають до ранку. Для цього вони, в принципі, і збираються.
