26 січня
Ульріке, як і всі її друзі, завжди мріяла поїхати жити за кордон. Виявляється, німці, а надто східні, не вважають свою країну достатньо привабливою, їм постійно хочеться кудись. Вона не могла обрати — до Росії чи до Іспанії. Спершу мріяла про Іспанію, уявляла собі красивих чоловіків у сомбреро, гітари, фламенко. Поїхала туди автостопом одразу після падіння Стіни і з подивом для себе з’ясувала, що іспанці носять сучасний одяг, живуть у таких само містах, а омріяна Іспанія Ульріке існує тільки в її уяві. Але я пишу про неї тому, що вона п’ять років прожила в Росії. Її батько, звичайний хлопець з НДРівського Галле на Заале, вчився у Пітері, причому був одним з перших німецьких студентів, що вчилися у Росії після війни. Улі обрала місто за дивним, як на мене, принципом — це мало бути маленьке містечко і біля нього не повинно було бути моря. Так вона потрапила до сибірського Славґорода, де прожила два роки. Ще три роки Ульріке прожила в Москві та Пітері, працювала у місцевих німецькомовних газетах, знайомилась з побутом. Вчила мову, бо шкільних знань, які були в неї на початку, не вистачало для мінімального спілкування. А потім Улі зрозуміла, що нарешті хоче жити вдома, зараз вийшла заміж і живе в Берліні. Щоб знайти себе, західні люди часто їдуть на Схід. Складно в це повірити, якщо ти людина зі Сходу, яка завжди мріяла про Захід. Думала, що там краще, а там, виявляється, просто інакше. А тамтешні люди, ніби у дзеркалі, мріють про незнане для них і знайоме для тебе.
