19 грудня
Це сталося під час екскурсії у мюнхенському ландтазі. Він увірвався до зали як вітер, цей імпозантний депутат ландтагу, побачив нас і одразу пішов у народ (у політиків таке виходить само собою). Слово за слово, ви звідки, був у вас у Росії. Україна? Так, бував, був перед революцією у Києві, пам’ятаю якийсь прийом у дуже красивому палаці. Україна мені запам’яталась ось як: я кудись іду і раптом помічаю перед собою незвичайної краси молоду жінку. Забуваю, куди я йшов, і починаю йти за нею. Потім у неї щось там падає з рук, я підбігаю до неї, піднімаю, то була ручка чи якісь папери, ми дивимося одне на одного, далі жінка заговорює, вона, виявляється, чудово володіє німецькою, а я не можу відвести від неї погляд. І тут стається щось незвичайне, звідкись з’являється музика, це якийсь віденський вальс — і ця жінка, і ця незнана країна, — а далі ми беремо і починаємо танцювати, просто посеред коридору. От що мені запам’яталося про Україну, це було щось надзвичайне... А далі парламентарій-казанова, задовольнившись справленим на туристок враженням, зникає так само несподівано, як і з’явився. І тільки через декілька тижнів ми з подругами з’ясували, що упродовж усієї його довгої й детальної розповіді чекали одного й того ж. Коли, ну коли вже він скаже, що тією жінкою виявилася Юлія Тимошенко?
