18 жовтня
Не перестаю дивуватися Берліну, бо моє улюблене заняття — захоплено дивуватися. Ну, наприклад, ці великі дозрілі яблука в осінніх університетських садах. Піднімаючи таке яблуко так і чекаєш побачити на ньому супермаркетську наліпку. Вони лежать на зеленому газоні, як на вовняній ковдрі, вкриті краплинками роси. Лежать і гниють, бо ніхто їх не їсть. Тобто лежали. Я з моїми пострадянськими друзями їх потрохи їмо, бо за цим навчанням на їжу часу не вистачає, до того ж, супермаркети працюють тільки до восьмої, та й тих біля гуртожитку немає. Тому ми часто перекушуємо яблуками, а коли поїмо яблука, боюся, візьмемося за сливи. А ще, наприклад, я каталася на велосипеді, помилилася напрямком і виїхала на лісову стежку у Ґрюневальді. Їду й відчуваю запах мого дитинства. Це гриби, величезні, навіть більші за яблука. Тільки у моєму дитинстві до такого лісу тяглися довгі вервечки грибників, а у Берліні не тягнуться. А на дошці об'яв біля гуртожитку висить попередження про диких вепрів, побачивши яких треба зателефонувати в поліцію. Не знаю, що всередині мене відгукується на все це багатство, прадавні інстинкти збиральництва й мисливства чи гени хорошої господині, але з цього вийде чудова страва: свинина, запечена з яблуками, подавати зі смаженими грибами.
