27 вересня
Як показала спільна подорож до Гуляйполя, у нас із Вовкою страшенно багато спільного. Наприклад, ми обоє зазнали поразки у цьогорічному літературному конкурсі видавництва «Смолоскип» і отримали однакові відрізки листка, на яких не було вписано навіть прізвища. З тих пір ми так і звертаємося самі до себе у хвилини внутрішніх скрут: «Шановний ніхто». Може, ми й погані поети, але ж прізвища у нас є? До того ж ми дуже корисні для суспільства, бо на нашому тлі виділяються хороші поети, яких ми й приїхали послухати до Гуляйполя першого дня фестивалю «День незалежності з Махно». Була страшенна спека і курява, але чого не витримаєш заради мистецтва! Мені здається, що виступати тут, а не слухати, Вовка хотів би значно більше. Про себе я думаю, що ні, мабуть, не хотіла б. Але Вовка знає краще: хотіла б. Невідомо, скільки має минути десятиліть поки нас із Вовкою запросять на такий фестиваль. Може бути, що такого ніколи не станеться. І от ми йдемо з Вовкою по стадіону, а слухати нема чого. Ведучий на сцені гукає-погукає поетів і не може догукатися, всі десь розбрелися. Тоді він звертається до натовпу і починає волати: «Ну, хто-небудь! Ну, хоч хто-небудь! Ну, знайдіть хоч одного поета!» Але ми з Вовкою горді і невмолимі. Ми по- змовницьки перезираємося і стоїчно проходимо повз сцену.
