15 вересня
З Буряком неможливо йти вулицею — його впізнають. Переважно це його сучасні або колишні студентки із Запоріжжя, Дніпра і Донецька. Він не може усіх їх запам’ятати, але всі вони пам’ятають його. Вони зупиняються, завмирають перед ним і дивляться на нього довгим і замріяним поглядом, сповненим вдячного і шанобливого захоплення. І я, звісно, я теж одна із таких. Поет Володимир Селіванов, а в миру просто Буряк викладав нам «Теорію і методику журналістської творчості» і заодно перевертав нашу свідомість. Це від нього ми вперше почули слово «концепція», це на його курсі нам до заліку треба було написати повість з тринадцяти новел під назвою «Я не я». Новелу треба було писати за тиждень і здавати щочетверга, ніщо не могло цьому завадити: ні застуда, ні вагітність, ні несподіваний приїзд батьків. Прийшов четвер — є новела. Буряк примушував нас імпровізувати, писати інтерв’ю з холодильником, придумувати рекламу туалетного паперу, уважно дивитися на світ і всередину себе, вчив куражу. Колись я ледь не врізалася у нього на сходах, а він сказав, що перш ніж ризикувати життям — народи дітей. Духовних або фізичних. Тому ми й завмираємо перед ним у шанобливому захопленні, бо ми всі — його духовні діти.
