24 липня
З Тетяною, медсестрою зі «швидкої допомоги», познайомився я зовсім недавно. Ось і саме приміщення. Колеги по роботі сидять в одному кабінеті, в іншому кабінеті три ліжка, тут знімають кардіограму, іще щось, третій кабінет «маніпуляторна». Довгий коридор, у коридорі ніша з вікном, з якого видно парапет — підвищення, яким до дверей під'їжджають машини «швидкої допомоги». У ніші-холі стоїть «каталка» і кілька стільців під вікном. На одному сиджу я, і ми розмовляємо «про життя». Тетяна переважно стоїть, спостерігаючи, що робиться за вікном. Через хвилин 10—15 звичайною легковою машиною привозять бабцю з поламаною ногою. Бабця весело розповідає про свій випадок. Але через якийсь час Тетяна каже:
— Знову когось везуть.
Троє привозять одного, очевидно, збитого машиною. «Каталка» знову в роботі.Через деякий час до мене підходить Тетяна і каже:
— Їдь додому, бо тут зараз буде повно міліції... Бо останній привезений чоловік помер.
Дуже важко з нею не погодитись, адже через наш район проходить міжнародна траса Е-40, по народному «київська траса», і майже щотижня тут відбуваються серйозні «пригоди». А я до цього часу вважав, що це «легка» професія: білий халат, машина з мигалкою... яка їде наперегонки зі смертю, і так кожен раз, кожен день.
