17 травня
Коли бачу пенсіонерів, завжди згадую Віталіка. Це дивно, могла б же пригадувати своїх бабцю з дідом, наприклад. Але завжди пригадується Віталік. Це було десь у Тулі чи вже в Орлі, до вагону зайшов п'яний дід і одразу завалився на полицю. А Віталік дивиться і каже: «О, це мій клієнт. Ех, скільком я таким життя врятував!» Лікар-нарколог, думаємо ми дружно усім вагоном. Але ні, виявляється, Віталік працював на пункті прийому склотари. Ну і рятував життя пенсіонерам за сумісництвом, бо для багатьох Віталіків пункт ставав останньою надією. Дехто не міг навіть дійти до віконця. З тих пір у нього особлива ніжність до п'яних пенсіонерів, синівська. А далів Віталік змінив роботу на більш престижну. Сидить тепер у офісі цілими днями й у вус не дує. Відкрив для себе комп'ютерні ігри. Найзахопливіше, що онлайн можна пограти з людьми, наприклад, з Німеччини. Домовляються на десяту і ріжуться у діабло всім миром. Віталік з дружиною вирішили навіть Новий Рік зустріти за моніторами, накупили креветок, оливок, чогось такого дуже смачного. Грали до четвертої, потім наїлися креветок. Коли п'яний пенсіонер підвівся, принесли міграційні картки. Я заповнювала йому картку, а Віталік мовчки протягнув пластмасового келишка з горілкою. «Дякую, синку», — сказав пенсіонер і випив.
