25 квітня
Ми сидимо з Аурелом на верхній терасі Центрального парку в Кишиневі, гріємося під лагідними променями весняного сонечка, милуємося краєвидами, радіємо, що зустрілися і можемо, не поспішаючи, спілкуватися.
За озерцем — там де сонце вже схиляється на Захід — бачу ошатний комплекс української амбасади, радію, що наше посольство збудували чи не в найкрасивішому куточку Кишинева!
Розмовляючи, ми все порівнюємо наші історії, вишукуємо те, що поєднує наші народи вже віками, згадуємо Кантеміра і Петра Могилу, Тараса Шевченка і Міхая Емінеску. Та найбільш за все ми, звичайно ж, ведемо мову про сьогоденні політичні загострення.
— А знаєш, що у нас зараз спільне? — запитує мене мій друг і, не дочекавшись відповіді, продовжує. Це — комплекси cамосприйняття й самоідентифікації (чи переідентифікації?) та Бухарест — в підсвідомості у нас, на який до того ж ми весь час озираємося, і Москва — у вас. І ви і ми — «молодші» брати... Це зачипає якусь частину нашої спільноти, орієнтує їх на Захід, а іншу — дратує. Зрештою, це вже привело до появи Придністров’я у нас... Боронь Боже, пройти вам те, що пройшли свого часу ми.
