31 березня
Акмалові всього дев’ятнадцять. Мені двадцять два, і він видається мені просто таки дитиною. Акмалові треба було до Харкова для того, щоб перетнути кордон і поновити міграційну картку, а відтак леґалізуватися у Москві і отримати громадянство. Тому він купив одразу і квиток у зворотній бік, на п’яту ранку, через дві години після прибуття. У Акмала у Харкові нікого немає, але він перед поїздкою накупив мандаринів, фісташок, курку-гриль з паляницями у кіоску співвітчизників-таджиків і ще багато-багато чого тільки для того, щоб пригостити нас, його випадкових попутників. Мене з Томаківки, Віталика з Вільногірська та Олі-Софі з Ашгабата. Бо сам він цього нізащо б не поїв, навіть за дві години у нічному Харкові. А потім прийшли прикордонники, запитали, на який строк їде Акмал до Харкова. Він сказав, що не знає, що його мають зустріти. А потім запитали, чи є і нього зворотній квиток. І Акмал признався, що є. Він зовсім іще дитина, цей Акмал, ще не навчився брехати. Потім його забрали, а на столі залишилися фісташки з мандаринами. А недавно Акмал подзвонив. Він доїхав до Харкова, із запізненням, але таки доїхав! Заради цього він заплатив цілих шістсот доларів прикордонникам. Зовсім іще дитина, він страшенно переплатив. Але вже через півроку він отримає російське громадянство. Отоді вже — тримайся, Москво, готуйся, Харкове, тремтіть, прикордонники!
