15 березня
Олі-Софі довго плакала, коли помер її президент Туркменбаші. Упродовж усього її двадцятилітнього життя він був чимось так само природним як сонце, вода, повітря чи національні туркменські танці, які, дякуючи йому, танцює вся країна. І що її чекає в майбутньому, коли світ такий непередбачуваний, що навіть такі вічні люди, як Туркменбаші, беруть і помирають? У Олі-Софі два паспорти: червоний і зелений — російський і туркменський. По червоному вона може доїхати до Харкова, а по зеленому — ні. Отож сьогодні вона росіянка, у Харкові у неї сестричка. Коли Олі-Софі вчилася у Бєлгороді, у неї виник конфлікт з викладачем. Дійшло до того, що викладач негідно повівся і обізвав дівчину поганим словом, та ще й пообіцяв, що залік вона не складе. Олі-Софі пожалілася землякам. У сесію, прокинувшись якось уранці, той викладач вийшов із дому і побачив біля вхідних дверей кришку від труни. Потім прийшов до університету і поставив усім заліки.
Я їхала з Олі-Софі в одному вагоні півдоби. Але що я знаю про неї?
