24 лютого
То була звичайна поїздка з Томаківки до Запоріжжя з батьками. Двадцять хвилин на машині. Нам треба було дістатися на Павло-Кічкаса, у тамтешньому Будинку культури була виставка-продаж чогось там. А мама дуже любить щось мені купувати разом зі мною. По правді, вона вважає, що в мене зовсім немає смаку, і що я нічого не можу сама собі купити. Ну а для мене це була ще одна нагода побути з батьками. Але дістатися на Павло-Кічкаса було вкрай складно. І погода була якась погана, лютнева, і калюжі у вибоїнах доріг. А потім після пам’ятника людині з кочергою почалися місцеві атракції: Укрграніт, завод феросплавів, Запоріжсталь... І було мало визирати на усі ці страховиська з вікна машини, усі ці залізні тракти, величезні труби, незрозумілі будівлі незрозумілого кольору, у які в’їлася сажа. Було мало дихати цим димом, що проникав до салону навіть через закриті вікна. І було б мало тут пройтися, прогулятися. Було б мало усе це сфотографувати чи зняти на відео. Було б мало зняти тут фільм жахів, бо це нагадувало якийсь давно бачений фільм жахів, якісь суцільні пейзажі з Марсу: усе димить, горить і смердить. Немало було б тільки народитися там, усе життя прожити і померти там. Тільки обов’язково померти, бо померти деінде означало б вирватися і забути усе, як страшний сон.
