13 лютого
Коли на кухні тринадцятого поверху нашого гуртожитку «Дім аспіранта і стажера» пролунав вибух, ми саме були на кухні шостого. Поки варилися спагеті, до нас на кухню збігся увесь поверх, щоб повизирати з вікна, а тим часом студенти-журналісти жартували, що через хвилину про це вже напишуть «ИТАР-ТАСС», «РИА-Новости», і передадуть по «Эхо Москвы», бо їхні працівники живуть по сусідству. Приїхала «швидка» і забрала студента, якого поранило під час вибуху, під'їжджали пожежні машини, гуртожиток оточили, а біля входу зібралася купа народу, яку не впускали в середину. Нам залишалося визирати з вікна, рахувати саперів, чекати на ймовірну евакуацію, дивуватися швидкості, з якою до нас приходили новини, ну і ще, звісно, святкувати. Бо Старий новий рік неухильно наставав. Потім зайшов Левон, це була його зіркова година — він першим повідомив про інцидент у свою інформаційну аґенцію, і його новину одразу ж почали передруковувати. Левон запитав, що брати з собою, якщо раптом евакуація? Книги? Гроші? Документи? «Так, мабуть під час евакуації я би хотіла опинитися біля своїх документів», — перше, що я подумала. З цього виходило, що найдорожче для мене — мої документи. З цього виходило, що вони — найцінніше з того, що в мене є.
