Шрами прикрашають воїнів. Кремезних, по-левиному безстрашних, які, витримавши випробування вогнем і часом, загартовували свій дух.
Такі рани досі болять. Вони нагадують Тобі про доблесні битви. В арсеналі княжих володінь ще залишилися рештки незламних мурів — кам’яних свідків Твоїх перемог.
Онде височіє висока, як княжа слава, гора: Ти дозволив польському воєводі звести на ній замок, наперед знаючи, що його укріплення будуть належати тільки Твоїм землякам. Звідси видно безліч мікроскопічних будиночків і зелених парків, мовчазних куполів і людних дворів, елегантних палаців і обшарпаних стін — усе Місто, як на долоні... І ця порохова вежа в непевний час була оберегом Міста від ворогів, і тільки Тобі одному відомо, якою ціною вона вціліла донині. А навпроти ще не втратив своєї гордої постави королівський арсенал, але тепер сюди приходять помилуватися фасадом, а не перевіряти його неприступну міць.
У пам’яті гортаєш пошерхлі сторінки обвугленої історії, що тягнеться нескінченним ланцюгом, наче бруківка середмістя, і ледь нахмурюєш брови — тільки б вона не повторилася. Ти хочеш миру своїм людям.
Повсюди, майже непомітно, але з якоюсь урочистою впертістю, чатують. Твої володіння — кам’яні леви. Щоб княжий дух, яким пропахло до нитки древнє Місто, знайшов у ньому свій тихий спочинок.
