10 січня
Вірменська і азербайджанська діаспори Москви просто величезні, але їхні представники часто взагалі не спілкуються між собою, а вже про дружні стосунки нічого й казати. Інша справа Ваге з Анаром — вони найкращі друзі. До того ж обидва працюють московськими кореспондентами національних телеканалів і часто роблять спільні інтерв’ю з політиками. Недавно Ваге розповів, як цікаво було розпитувати Володимира Жириновського про карабаську проблему. Спочатку здавалося, що він висловлювався лояльно до Вірменії — тоді розквітав Ваге. А потім Володимир Вольфович починав Вірменію критикувати і нібито підтримував Азербайджан — тоді тішився Анар. І так декілька разів. Олександр Панарін у своєму філософському бестселері «Народ без еліти» говорить про постмодернізм у політиці. Зокрема, називає Володимира Жириновського постмодерним політиком, бо останній надто часто займає позиції, прямо протилежні соціальним замовленням опозиційного електорату, до якого апелює. Політолог навіть наводить гасло постмодерної «культури публічності»: немає сенсу піклуватися про те, щоб мати рацію, головне — бути цікавим. Я зовсім не вважаю, що хтось із двох моїх друзів має більшу слушність, а хтось помиляється. Мені просто подобається уявляти, як вони ідуть із інтерв’ю, мовчать, обминаючи конфліктну тему, але в душі радіють. Гарна все ж таки людина цей Жириновський. Міг би посварити Ваге з Анаром, а натомість кожному догодив.
