27 грудня
Вечоріло. Сонце вже сіло за обрій, лише його яскраво-червона заграва попереджала: бути вночі сильним морозам. На землю спускався справжній зимовий вечір, якого вже давно не було в наших краях. Справжності зимовому вечору й пейзажу надавали і сніг, що дзвінко рипів під ногами, і густе-густе повітря, і голубінь вечора, яку випромінювала снігова ковдра, і кришталеві бурулечки. Та повноцінну й абсолютну довершеність того зимового вечора я спіймав тоді, коли раптом — аж серце тьохнуло! — вдихнув першу струминку звичайнісінького диму, що долетів до малиннику, де я працював. Це я затопив у хаті піч, а вітерець рвучкими поривами стелив дим понад землею, огортаючи мене п’янким ароматом вишняку, а ще владно переніс мене у вже таке далеке- далеке холодне й голодне дитинство перших повоєнних років, на ті лани й дороги, якими я ходив із санчатами, збираючи усіляке дровеняччя, кукурудзяне бадилля, соняшникові палі та зрештою й усе інше, аби лиш горіло; на ті стежини, що пахли в ті часи радше гіркими полинами, аніж медовими чебрецями і, звичайно ж, у нашу хатину, де ранніми зимовими вечорами біля печі поралася мама і, підбадьорюючи мене, наспівувала: «будемо пічку топити, сину кашку варити!»,і більшого щастя в ті часи годі було й шукати...
