23 грудня
Мої права та обов’язки — чорний шрифт на сніжному полотні. Сухий, як стара долоня, блідий та непомітний, як ранок, що підкрадається під час нашого сну. Я вдивляюся в цей скупий шрифт, забуваючи, що кожен ковток повітря несе диво. Є тільки байдужі літери на сяючому аркуші.
Там не вказано моє право на небо, під яким я прокидаюся, моє право на зорі, коли засинаю. Це права, яких не відмінить ніхто, це ж бо настільки реально та зрозуміло, що краще вже розглядати сухі долоні в ранковому тумані.
А я маю право дихати цим густим золотистим повітрям, байдуже, що світ не має машин на сонячних батареях, які б не псували довкілля. Дим не завадить іскрам надії починати кожний новий день.
Мій обов’язок — видихнути це повітря чистим, щоб мати можливість вдихнути ще раз.
Я маю право відчути під ногами теплу землю в трав’яних шовкових ковдрах, провести пальцями по стеблах, на яких зріє нове життя.
Мій обов’язок — не витоптати слабкі проростки, не згубити брудом нечистих ніг.
Я маю право думати. І мої думки перетворяться на повітря. З повітря зіб’ються хмари, захищаючи трави від палкого сонця, а дощ, що впаде з їхніх м’яких очей, перетвориться на вічні води.
Мій обов’язок — не бруднити води важким свинцем злості.
