Біля дверей, що були щільно зачинені, вимогливо нявкала кицька. Я чудово розуміла, чого вона домагається. Яка ж кішечка, що ставиться до себе з повагою, втратить можливість залізти хоч в яку-небудь шафу? Сьогодні не було можливості дозволити пестунці посидіти в шафі — і тому я навіть не пускала її в кімнату. Нявчання ставало все голоснішим і вимогливішим, кігтики шкрябали по закритих дверях. Але раптом запанувала тиша — і після недовгої паузи кицька знову занявкала, але вже в супроводі тоненького жалібного писку. Це зовсім ще сліпе кошеня повзло на голос мамки...
— Дитині ж не відмовите? Бажаємо посидіти в шафі, — виспівувала матуся-киця.
Я не витримала — відчинила двері. Віднесла малюка у кошик, взяла на коліна мамку-кицю і полинула в роздуми...
Перед очима чомусь виникли простягнуті руки. Великі долоні дорослих, які щось випрошують для дітей... Маленькі дитячі долоньки, які так або інакше змушують підставляти дорослі...
Потім виринув з пам’яті твердий чоловічий голос, що не просив, а вимагав від учителів «видати» сина по закінченню школи освіченим і вихованим...
Трапляється, що люди вимагають від усіх — все. Від себе — нічого. А діти засвоюють урок. Урок безвідповідальності, урок скидання провини на іншого, урок перекладання своїх проблем на чужі плечі і ще — урок спекуляції власною дитиною.
Коли і де кицька вивчила цей урок? А може це люди у котів навчилися?
№235 08.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
