Десь вичитав, що церковні дзвони лікують. А саме антициклон
на Черкащину наскочив: перепади тиску, сонце, вітер... одне слово, голова
на друзки. Узяв із собою меншого сина, він теж уразливий, нехай підлікується,
думаю.
У нас в Каневі собор давній і піп не вередун. Дозволив нам із малюком
піднятися на дзвіницю під час служби. Дзвонаря до нас приставив. Зійшли
на саме верхотурря. А тут вітер із Дніпра, протяги з усіх боків, малий
висоти боїться, сполотнів, притискається до ноги. Я вже й не радий. Питаю
дзвонаря, чи скоро. Той: чекайте півгодини. Подумки лаюся: гаразд, сам
телепень, то ще й дитину потягнув. Дивись, вухо продме, або ангіну схопить.
Лютую на весь світ.
Сяк-так змарнували 30 хвилин. Зрештою дзвонар узявся за мотузки, бемкнув.
Раз... Удруге... Малий вуха затулив, мене теж ледь не оглушило. Оце-то
так, хотів головного болю позбутися, а тут хоч би череп не луснув. Та ось
вступили легші дзвони, а за ними дзвіночки — я ковтнув слину, у вухах відклало.
Дзвонар на нас не зважав — лише до неба, очі заплющені, руки самі по собі,
тулуб сам по собі, рухається в якомусь тільки йому зрозумілому ритмові,
— справжній музика-танцівник, їй-право. Син стежив за його роботою, як
за мультфільмом.
Недовго звучали дзвони, хвилин сім, не більше. Коли ми сходили приступцями
із дзвіниці, голова в мене трохи боліла, однак думки просвітліли. Я не
тримав серця ні на кого, а це вже було дещо.
— Не хочу бути директором пепсі-кольного заводу, — сказав малий в автобусі.
— А ким? — поцікавився я.
— Ну, отим... Ти сам знаєш.
