11 листопада
Мої обов’язки. Обов’язки перед країною, яка тріпотить від безрадісного очікування і боязко намагається зігріти вкриті інеєм долоні.
Щодня я дивлюся в її запорошені скляні очі жовтих автобусів та вкритих нальотом вітрин. Її очі сірі, як небо, яке вкрило нещасно схилену голову. Я так часто проводжу пальцями по її матових і напівпрозорих від бруду зіницях — і в чистих просвітах на мене дивляться мільйони її багатоповерхових повік. Вона холодна і майже забута, закутана у рвані пуховики. На плечі її накинена легка атласна шаль — жертва панського плеча, яке спробувало прикрити її убогість. Вона більше не може плакати — пил ріже їй повіки. Я нічим з нею не пов’язана, я нічим не зобов’язана їй, як і вона не зобов’язана мені — нам нічого дати одне одному. Ми сироти, і у нас є тільки руки, які ми можемо простягнути назустріч. Двоє дітей, що заблукали, з перемазаними сльозами та вугіллям обличчями.
Я маю право. Право сподіватися. Ми маємо право сподіватися разом, що руки, до яких вона перейшла зараз, виявляться добрими і дбайливими, не віднімуть хоча б цієї дорогоцінної шалі із сяючого пурпуру — те, що вона зуміла зберегти.
Я маю право обняти її, вдихнути запах тремтячої надії, увіткнувшись обличчям в ламке плече.
Ми укутаємо її від вітру в помаранчеві транспаранти. Навіть якщо їхній матеріал анітрохи не гріє. На голову покладемо вінок із сонячних стрічок і вклонимося новим рукам.
