16 травня
Нещодавно спіймала себе на думці, що хоч як би там було, але все-таки люблю їздити в громадському транспорті. Незважаючи на тисняву, штовханину, інколи словесні перепалки між пасажирами, які не викликають позитивних емоцій ні в тих, хто їх створює, а тим більше в тих, хто мусить бути невільним свідком, усе ж таки майже завжди спостережливій людині, що любить оточуючих, із міського засобу пересування можна винести щось цікаве. От і сьогодні, коли їхала в автобусі №99 (до речі, це, мабуть, один із найкращих маршрутів у нашому місті — треба віддати йому належне!), новому, чистому й зручному, побачила дівча — юне, струнке створіння в легкому весняному джинсовому костюмчику заскочило на зупинці, зіперлося руками на поручень, спиною до всіх, а обличчям до дороги. Весняне місто — з блискучою молодою зеленню, вишневим цвітом у будь- кого викличе умиротворення, спокій. А ще коли поруч з тобою скромне, чисте, не звульгаризоване за сучасною модою макіяжем личко 17-літньої дівчинки, яка всю дорогу, заглибившись у свої думки, посміхається сама до себе й весняного світу... От і пошкодувала, що дорога з площі Шевченка до станції метро «Мінська» досить коротка. Їхати б далі й милуватись весною, що за вікном, і милою посмішкою незнайомої юнки...
