14 березня
Не уявляю свого життя без радіо. Як і більшість моїх односельців, я розпочинала день із його першими позивними. А коли гучномовець установили в центрі села, то в нас, підлітків, була своєрідна відмовка на зауваження батьків, коли ми пізно поверталися додому: «Радіо ще грало». Наш сусід — радіоаматор — підключався до мережі й транслював тогочасні хіти в усіх домівках вулиці. Пригадую, як затихали вранці біля радіо батько-мати, цитькаючи нам: «Тихо, голова на буряки кличе».
Із часом у радіомережі порвалися дроти, перегнили стовпи. Щоправда, і приймачі почали відмовляти. Якось, приїхавши додому, стала свідком такої картини: старенька мати, щоб почути улюблену передачу, взяла стетоскоп (прилад, яким лікарі слухають легені й серце) і, приклавши його до радіо, махнула мені рукою: мовляв, тихенько.
Згадую той стетоскоп щоразу, коли бачу молодих людей із навушниками у вухах: моя мати не менш винахідлива, аніж сучасні тінейджери.
