Якось піймала себе на думці, що багато років тримаю про запас симпатичний комплект колись подарованої мені постільної білизни.
— І для кого ж ти бережеш цю постіль? — запитала я себе.
— Ну... може, якось гості нагодяться, захочуть переночувати...
— Ти так чекаєш на гостей, які б залишилися ночувати?
Тут я знітилася, уявивши навалу гостей у своїй «хрущовці». І раптом зрозуміла, що ця розкішна білизна в шафі немовбито спадок моєї мами, навіть цілого покоління, і не одного — всіх тих, котрі виростали і жили в умовах постійного дефіциту. Це вони понаскладали в шафах, комодах і бабусиних скринях стоси махрових рушників, постільних комплектів, посуду, халатів, відрізів тканин, носовичків, чого там іще? «Хай собі лежить, воно їсти не просить», — виправдовувала себе кожна господиня. Вона оглядала своє багатство (склади!) і тішилася від своїх запасів «на все життя». А те, що на згинах тканина протиралася, тліла, жовкла, що, зрештою, ця мануфактура захаращувала простір, призначений для життя, мало кого обходило. Багато хто з тих жінок вік звікували у дранті, стелячи латані простирадла, носячи заштопану білизну... Ось і я, виявляється, успадкувала.
— То ти чекаєш найдорожчих гостей, для яких і бережеш цю постіль? — перепитала себе. І тут же відповіла. — Та дорожчого гостя, як твоя власна дитина, ніколи не буде в твоєму домі.
І одразу ж увечері постелила синові ту начебто виняткову постіль.
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Якось піймала себе на думці, що багато років тримаю про запас симпатичний комплект колись подарованої мені постільної білизни.
— І для кого ж ти бережеш цю постіль? — запитала я себе.
— Ну... може, якось гості нагодяться, захочуть переночувати...
— Ти так чекаєш на гостей, які б залишилися ночувати?
Тут я знітилася, уявивши навалу гостей у своїй «хрущовці». І раптом зрозуміла, що ця розкішна білизна в шафі немовбито спадок моєї мами, навіть цілого покоління, і не одного — всіх тих, котрі виростали і жили в умовах постійного дефіциту. Це вони понаскладали в шафах, комодах і бабусиних скринях стоси махрових рушників, постільних комплектів, посуду, халатів, відрізів тканин, носовичків, чого там іще? «Хай собі лежить, воно їсти не просить», — виправдовувала себе кожна господиня. Вона оглядала своє багатство (склади!) і тішилася від своїх запасів «на все життя». А те, що на згинах тканина протиралася, тліла, жовкла, що, зрештою, ця мануфактура захаращувала простір, призначений для життя, мало кого обходило. Багато хто з тих жінок вік звікували у дранті, стелячи латані простирадла, носячи заштопану білизну... Ось і я, виявляється, успадкувала.
— То ти чекаєш найдорожчих гостей, для яких і бережеш цю постіль? — перепитала себе. І тут же відповіла. — Та дорожчого гостя, як твоя власна дитина, ніколи не буде в твоєму домі.
І одразу ж увечері постелила синові ту начебто виняткову постіль.
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
