Навіщось знову настав вечір і зробилося несправедливо
від думки, в яких умовах я досі живу — без ніякої прописки й навіть без
виду на пристойний двір. Стосовно прописки, себто моєї запитальної добродушності
в цьому плані, довіри ні від кого з ужгородців не надійшло. Я спромігся
загіпнотизувати лише одного немісцевого в’ятського, а коли дізнався кого
— навіть похитнувся від несподіванки, наче від блискавичного зустрічного
удару в голову — вчитель Анатолія Кашпіровського й сам лютий гіпнотизер
Геннадій Смертін. 73 роки, дружині — 35, молодшій доньці — 4. Оце він і
повірив. «Ти пристойний чоловік, якщо не маєш в Ужгороді прописки», — так
сказав він, хоча піднесену горілку випити я з ним відмовився. Начальник
жеку підписав потрібні клопотання й дав згоду на моє проживання в такого,
на його думку, самогубця. Але пані майор у паспортному відказала на весь
цей папір: «Ні... хоча й кореспондент... На всіх членів родин у нашому
місті має бути по 13 метрів площі».
– А мені спати на площі, якщо я в місті, але несімейний? — резонно запитав
я.
– Є закон, — показала вона синю книгу. — Внесіть туди пропозицію.
...Я йшов голою від людей вулицею й хотів, аби на мене напали бандити,
а я у відповідь з повним правом понівечив би їх. Однак, у такому випадку
за законом праві не сильні, а побиті, і щоб не програти — слід стояти під
їхніми кулаками й мовчати... Із літнього кафе долинала музика. Я побачив
там багатьох, схожих на себе, котрі прописалися там. Хоча законних тринадцяти
метрів на кожного у дружній сім’ї явно не виходило.
