16 лютого
Днями, перекладаючи речі в шафі, натрапила на домоткану, зовсім нову річ. Це було рядно. Виткане бабусиними руками з ниток, що сама ж вона і пряла, з конопель, які сама виростила, потім вимочувала в озері, до якого звозили коноплі з усього села. Ще треба було їх потіпати — звільнити від костриці. Добре пам'ятаю запах конопель на городі — мене маленькою часто садили біля них, бо то було єдине місце, де можна було сховати дитину від спекотного літнього сонця.
Вкинула рядно в пральну машину і витягла напівсухим. Згадався тепер не актуальний вираз «мов мокрим рядном накрив». А скільки ж праці докладала бабуся, щоб випрати домоткані речі! Треба було накип'ятити у печі декілька великих чавунів води, добавити туди просіяного попелу, скласти усю білизну у жлукто (це така діжка без дна) і декілька разів полити гарячою водою з попелом. Накрити і почекати поки охолоне. Потім ще треба було полоскати у тому ж озері і викручувати. Робити ж це, особливо на морозі, ой як непросто — мокрі домоткані речі настільки важкі, що жінка повинна була мати неабияку силу.
«Як важко ми жили, а ще важче наші батьки. Тепер люди живуть набагато краще», — любить повторювати моя мама. Усе це так. Але чомусь мені хочеться навчитися прясти і ткати, а дитинство згадується як найкраща пора в моєму житті.
