3 грудня
Розгулюється погожий день пізньої осені. Ще годину- другу тому ранок був морозяний, непрозорий через туман, який важко навис над усім навколишнім світом. А зараз виглянуло сонце, і туман зникає прямо вочевидь, наче хтось невидимою рукою стягує його, зібгавши гігантським зусиллям цю завісу, яка робила світ одноманітно-сірим, і важко було розібрати, де закінчується земля, а де починається небо.
Вибігши з дому, поспішаю до автотраси і з радістю спостерігаю, як міняється світ навколо. Добігаю до Василевого гаю. І раптом як сніг на голову дощ з ясного сонячного неба — такий густий, крапчастий, впору парасольку брати. Шокована, піднімаю голову до неба і розумію: це плачуть дерева. Вночі на листя впав дуже густий іній. Поки не було сонця, він тримався. Тепле проміння розтопило паморозь, вона падає рясним дощем, збиваючи з дерев останнє листя. Тиха погодна осінь і сльози передзим’я зустрілись на перехресті, як часто буває і в людей, людина і плаче, і сміється одночасно.
