12 листопада
У міському тролейбусі, на диво непереповненому, тихо і спокійно, але тиша після спілкування одного з пасажирів із хамуватою кондукторкою була гнітючою і відчуженою.
На одній із наступних зупинок у салон повільно і важко піднялась немолода вже жінка з кийком. Хоч у салоні було декілька вільних місць, але, очевидно, їй легше було скромно обпертись на двері і постояти, ніж пробиратись до середини вагона, щоб сісти. Несподівано зі свого місця підхопився молодий хлопець, запрошуючи жінку сісти. Приємно здивована, жінка не відмовилась, проходячи до місця, відкрито й доброзичливо глянула на хлопця, доторкнулась своєю рукою до його зап’ястя і якось тепло промовила. – «Дякую, дитино!» Вражений такою щирістю, юнак ніяково посміхнувся. Кийок випав у жінки з рук. Тут уже чоловік, що сидів навпроти, підняв його і подав жінці. Тролейбус з тою ж самою кондукторкою їхав собі далі, а в салоні була та ж і вже зовсім інша тиша: обличчя людей позбулись кам’яно-відчуженого вигляду, з’явилось щось живе і тепле у погляді кожного пасажира.
