8 листопада
У мене свічечка завжди напоготові — стоїть у кухлику з квасолею. Коли лампочка погасне (а це в селі відбувається завжди раптово), простягну руку до підвіконня і ось воно, рятівне джерельце світла.
Та я не поспішаю черкати сірником. Спостерігаю за мінливими тінями на фіранках. То мерехтять гілки дерев, розгойдані вітром потойбіч шибок. А ось срібними нитками десь угорі, з-за рогу будинку, випливає місячне сяйво...
Чути, як вулицею прошерхотіло запізніле авто, немов приминаючи шовкову траву. А гавкіт собачати на сусідському подвір'ї схожий на витівку пустуна. І загадковий запах матіоли, що пливе у відчинену кватирку, чомусь передужує усі запахи літа. Бо в раптовій темряві ніби прокидається інше життя.
Ні. Це ми — інші. Звиклі до пультів і кнопок у своїх помешканнях, ми й самі стали схожими на холодні раціональні прилади: ввімкнув, одержав, вимкнув.
...Запалюю свічечку. Легенька духмянiсть бджолиного воску огортає теплим спомином. Про дитинство, в якому не було ні електрики, ні телевізора, ні клятого атома. Але було так багато світла і так багато радісних вражень.
